Іван Макарович Гончар (1911, Лип’янка, Київська губернія, Російська імперія – 1993, Київ, Україна) — скульптор, графік, маляр, колекціонер та етнограф. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (1989).

Прояви любові до мистецтва виявилися ще у 4-му класі, коли юнак здобув перше місце в районній художній виставці. Але визначальною людиною в житті Івана Гончара став музикант і фольклорист Максим Коросташ. Той завітав у село у 1927 році і, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв під свою опіку. Саме він допоміг Гончару вступити до Київської художньо-індустріальної школи, поселивши у своїй квартирі на Гоголівській вулиці. Це знайомство та переїзд до столиці уможливили дружбу Гончара із письменницею Оленою Пчілкою та музикознавцем Климентієм Квіткою.

IІван Гончар брав участь у Другій світовій війни, яку пройшов до Берліна офіцером-зв’язківцем, командиром взводу. Він отримав медалі “За відвагу”, “За перемогу над Німеччиною”, проте згадував він цю війну саме через біль і занепад культури:

Ніколи я так не відчував гострого болю за долю нашої української культури, як по війні, після демобілізації з діючої Армії, в якій перебував усю Велику Вітчизняну війну. Тяжкі враження від спустошливої війни, що ураганом пронеслася по всій радянській землі й забрала з собою неоціненні скарби нашої мистецької культури, я вже не кажу про всім відомі людські жертви. Побувавши поза межами нашої Вітчизни – в Німеччині, Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Австрії, я на власні очі побачив, як там свято бережуть пам’ятки своєї культури національної, і мимоволі пригадувалося, як по-варварськи знищувались подібні на Україні.

Саме тому Іван Гончар дав обіцянку — присвятити себе збереженню української культури, якщо виживе у війні.

З початку травня до середини грудня 1945 року Іван Макарович Гончар перебував у Німеччині. Будучи художником-фронтовиком йому випала нагода бути у відрядженнях у різних містах Німеччини, Польщі, Чехії, Австрії, які він зображував у своїх творах, в основному картинах.

У колекції Відня присутні види церкви Karlskirche (святого Карла). Зверніть увагу — зі стіною перед церквою у зелені. Ця стіна відсутня у нинішньому ландшафті міста.

Ось тут можна переглянути хвилинне відео-промо Karlskirche → FB TUMA.

Серед його малюнків бачимо невеличкі етюди Відня та парковий ландшафт міста. Лідія Дубиківська-Кальненко (завідувачка відділу архівів НЦНК “Музей Івана Гончара”) наголошує, що Європа на малюнках Гончара постає у всій своїй красі, і зображення міста на картинах маляра — поза часом. Тільки датування робіт 1945 роком нагадує, що на картинах зафіксована повоєнна Європа, де щойно закінчилася страшна війна.

Перед Віднем, Іван Гончар був у Празі, яка справила на нього велике враження, оскільки це перше європейське велике місто, де він побував, яке, відносно, було незруйнованим і де вирувало життя. Запис у його щоденнику від 5 липня 1945 року розповідає, що Відень постав перед ним без особливої зелені та напівзруйнованим:

Виїхали рано з посьолка на Відень. Їхали цілий день по чехословацьких і австрійських землях. Але велика різниця кинулась в очі, коли переїхали з Чехословацької землі на Австрійську. Тут уже не та культура, не ті дороги, бідніший народ, немає тої чистоти і т.д. А крім всього немае тої привітливості народа, як в Чехословакії. Пізно вечером ми доїхали до передмість м. Відня до р. Дунай, і тут у брудному робітничому посьолку залишились на ніч. Я з своїм супроводжаючим ночував у австрійця-робітника, знаючого трохи російську мову.

Опісля Іван Гончар їздив також у приміський Баден. Його записи в щоденнику розповідають, що в цей час перебування у Відні та околицях його тривожили страшні думки про вплив війни на людину та її психологічний стан. В грудях турбувало і наслідки страждань не полишали його:

Я дуже задумався над своїм станом здоров’я і над тією трагедією, яка, відчуваю, буде зі мною. Війна закінчилась. Прийшов кінець всім стражданням і терпінням, настав час творчої праці, але здоров’я відказує.

Незважаючи на це, Іван Гончар старається вивчати місто та захоплюється його величчю. Він бував на оглядовій екскурсії містом, відвідував музеї, зоопарк, “оглянули резиденцію австрійських королів, їздили в Венський ліс” — читаємо його нотатки в щоденнику.

Художник намалював міську ратушу, парламент, тут є і види старих будівель, і вид на Schwedenplatz (Шведенпляц).

Дуже цікаві рисунки українського скульптора, які зображають пам’ятники Гете на Рінгу (Ring) в першому районі міста та Штрауса у центральному міському парку Stadtpark.

Іван Гончар як скульптор та робота у Віденській Академії мистецтв

У Відні Іван Гончар мав унікальну можливість реалізуватися як скульптор. Митець працював у майстерні австрійського скульптора Бена у Віденській Академії мистецтв (Schillerplatz 3, 1010 Wien). Саме тут він створив чимало образів героїв-фронтовиків.

Цікаво, що саме скульптурна композиція “Гранатометник” Івана Гончара увійшла до афіші виставки “Шлях Першого Українського фронту очима художників-фронтовиків”. Виставка проходила у залах Віденської Академії мистецтв з липня по грудень 1945 року.

В кінці 1945 року Іван Гончар повертається в Україну. Із собою везе багаж не лише воєнного досвіду, а й вражений і натхненний європейським мистецтвом із завзяттям творити його ж в Україні.

Повернувшись в Україну, за власними ж словами, Іван Гончар “перевдягнув гімнастерку на вишивану сорочку”. У 50-х роках, уже фактично на все життя, скульптор пішов на культурний “фронт”. Все почалося з імпровізованих експедицій Україною, де Гончар збирав експонати для музею — так само імпровізованого. Його він влаштував у власному будинку. Митець жив неподалік Києво-Печерської лаври. Спілка художників УРСР виділила йому землю, де й було збудовано будинок, що став на той час першим приватним музеєм.

Іван Гончар створював скульптури. Критики зазначають, що його характерним стилем були динамічні композиції та сміливе зображення форм. Іван Гончар є автором пам”ятників В. Сосюрі (1947), Л. Українці (1959), Т. Шевченкові (Шешори, 1964), У. Кармелюку (1964) та ін. Крім того, Іван Гончар популяризував українське народне мистецтво та культуру. У його домі у 1960-х роках часто збиралася молодь, яка хотіла більше дізнатися про народну творчість та українську культуру, за що Гончар зазнавав звинувачень у націоналізмі та переслідувань.

Найбільше всього Іван Гончар мріяв про те, щоб всі його матеріали та зібрання осіли в одному музею і слугували для майбутніх поколінь для вивчення власної історії та культури. Він вважав свою збірку цільною і дуже не хотів, щоб вона була розпорошена по різних музеях. Фактично так і сталося, хоча й не одразу. За радянських часів нинішнє приміщення музей ділив з гуртожитком Міноборони. Інколи офіційні делегації водили коридорами, де біля дверей виднілося взуття жителів гуртожитку. Після смерті Гончара тут діяв Державний музей. У 1999 році музей став Українським центром народної культури, а у березні 2009 року отримав статус Національного. Сьогодні — це державний всеукраїнський спеціалізований науково-дослідний культурно-освітній заклад.

У колекції музею близько 7 тисяч предметів: народний одяг, дерев”яні скульптури, вироби з металу, іграшки, ікони, музичні інструменти. Також понад 20 тисяч архівних світлин із різних регіонів України, які оформлено у 18 томів (на даний момент випущено чотири: загальний том, Галичина-Буковина, Лівобережжя-Київщина і Полтавщина-Слобожанщина).

Я хотів би що усе моє зібране і створене стале єдинем, постійно діючим музеєм, на матерялі якого виховувалися б і нинішнє, і прийдешні покоління. Іван Гончар

Заповіт Івана Гончара втілено в життя. Сьогодні Музей функціонує, як живий організм — не тільки з виставкою, де можна дізнатися про всю Україну, а й подіями, які сучасною мовою розповідають про українську культуру. І відгуки найкраще говорять про враження від участі:

Олександр КАРПЮК, студент Запорізького національного університету:

— Окрім робіт самого музею, привернула увагу табличка з написом: «Тут усе милує і чарує, усе співає по-своєму, співає своїми барвами, колоритом, формами. Оце і є радість людської душі, яка завжди супроводжувала людину, допомагала їй жити і працювати, полегшувала лиху годину громадського та особистого горя, вчила вірити й надіятись, тішила в погожі дні. Оце і є саме життя народу». Це частина вступного слова Івана Гончара до огляду музею в кінці 60-х років. Тут я відчув радість від того, що я українець. Тому я ще раз переконався у правдивості слів: зміни себе — і тисячі навколо тебе врятуються (зміняться)». Ця виставка і була прикладом того, як одна людина може дати радість серцю хоча б на двогодинну екскурсію.

Співпраця:

Цей матеріал створено у співпраці із Національним центром народної культури “Музей Івана Гончара” у Києві. Для проєкту Інтерактивний український Відень музеєм надано ексклюзивні малюнки Івана Гончара із різними місцями Відня та Австрії.

Контакт: вул. Лаврська, 19 (колишня Івана Мазепи, 29).

З 22 серпня 2004 року до середини лютого 2018 року в музеї діяли наступні експозиції:

Буття — поєднання теперішнього, минулого і майбутнього людини. Тут, в основному, зібрані фотосвідчення українського життя.

Народна естетика — зібрано автентичні речі з України. Найхарактерніший посуд із різних регіонів, вишивка, одяг.

Національні ідеали — у цьому залі експозиція висвітлює головні національні символи наших предків. Тут є зображення Козака Мамая, різні інтерпретації Шевченка.

Віра — показує, як християнство повпливало на народну культуру. У залі повно зображень святих та церковних елементів.

Світа або Народна етика — розповідає про традиції в стосунках людей між собою, а також зі світом. Тут чимало експонатів народного малярства та вишивки.

Зал Івана Гончара — у цьому залі творчий доробок митця, різноманітні архівні фото, що зображають родину, війну, його життя в Києві. Копії з його книг відгуків, де бачимо підписи відомих людей – Стуса, Параджанова, Павличка та ін.

Художні книжки/фільми/документалка:

• Фільм “Соната про художника” (1966, “Укркінохроніка”, режисер В.Шкурін).
• Іван Гончар. Альбом. Київ, Мистецтво, 1971.
• Іван Гончар. Скульптура. Графіка. Живопис. Каталог. Київ, 1987.
• Українські народні типажі в малюнках Івана Гончара. Комплект листівок. Київ, Мистецтво, 1990.
• Поліна Гуменюк. Іван Гончар: деякі аспекти психології особистості. Кам’янець-Подільський, Зволейко Д. Г., 2011.

Література:

• За матеріалами Національний центр народної культури “Музей Івана Гончара” у Києві. Особлива подяка у підготовці матеріалів працівникам музею: Лідія Дубиківська-Кальненко (завідувачка відділу архівів НЦНК “Музей Івана Гончара”) Юлія Новосельцева (PR менеджер НЦНК “Музей Івана Гончара”)
• Міська спеціалізована молодіжна бібліотека “Молода гвардія”. “Прометей українського духу” (до 100-річчя Івана Гончара – скульптора, художника, етнографа), msmb.org.ua, 2011.
• Вікторія Куцурук (заступниця директора з науково-фондової роботи НЦНК “Музей Івана Гончара”). Повна бібліографія за посиланням https://honchar.org.ua/zasnovnyk/bibliohrafiya/.
• Катерина Бабкіна. Екскурсія Музеєм Івана Гончара., Історична правда istpravda.com.ua, 26.10.2012.
• *Гончар І.М. Оберігати перлини народного генія // Народна творчість та етнографія, 1989, №3. – С. 41–48.
• ** Ольга Решетилова. «Йому було не байдуже, які ми будемо сьогодні», Газета День day.kyiv.ua, 30.07.2009.
• Бібліотека українського мистецтва. Іван Гончар, uartlib.org.