Перший Альманах Товариства «Січ» (віденського) – це не лише надійне джерело інформації про створення Товариства, його перших тридцяти років життя. Це ще й зріз морально-етичних норм тогочасного суспільства, адже окрім спогадів, він містить декілька нарисів, оповідань, віршів й навіть п’єсу. Виданий у 1897 році, альманах дає змогу заглянути за двері каварні, й підслухати про що сперечались, чим жили перші січовики. 

Як розповідають самі ж редактори, у цьому Альманасі «помістились праці лучших сил у рідній літературі». Збірка містить перші письменницькі проби Сильвестра Яричевського, Мирона Курдуби, Романа Сембратовича, Богдана Лепкого, Івана Франка, Ярослава Окуневського, Павла Демцьо, Григорія Циглинського – кожен з яких був активним чи почесним членом організації; шанованим товаришем.

«Істориї Сїчи» відкриває закулісся створення товариства. 1860-ті – це період піднесення національних рухів. З розповіді Мирона Кордуби можемо дізнатись, що віденські русини планували об’єднатись разом з москвофілами та іншими в «Русскую Основу». Проте через розбіжність у поглядах, прагненнях автономії, вимогах, щоб українська мова була визнана офіційною в товаристві, українці вирішили утворити власне окреме товариство. Так, 2 січня 1868 року, постала віденська «Січ». Очолив її Наталь Вахнянин, котрий активно відстоював народницькі ідеї. Спочатку зустрічались в «провізоричнім льокали в готелі Zillingera» (адреса – Наuptstrasse 25, Vienna ). З часом вдалось зорганізувати постійну локацію – спершу в на Gonzagasse, 14 (з 1869), а згодом – Schlosselgasse 20 (з 1874).

Товариство “Січ” Віденське 1920-1921.

За перші тридцять років «Січ» перетворилась із «забавного» в «літературно-забавне» товариство. Іншими словами, зі студентського, яке було здебільшого осередком для нетворкінгу, обміну думками та підтримки, у літературно-просвітницьке, яке мало чітку ідеологічну та організаційну програми; видавало та поширювало українську літературу. Товариство було знамените своєю читальнею, та бібліотекаю (зібрали тисячі томів художньої та наукової літератури). А також встигло стати засновниками Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка (НТШ). Січ  пережила дві серйозні кризи. Перша – у 1877 році, коли у Львові почались арешти соціалістів (знаменитий суд над Франком, Мандичевським та Заячківським). Віденська поліція приходила з обшуками і увязнила Щасного-Сельського, Терлецького та Павлюха – ідейних поводирів того часу. У результаті, товариство не провадило активної діяльності; знову заговорили про об’єднання з іншими слов’янами (включно з москвофілами) у «Молоду Русь». Друга – коли у 1890-х «Січ», рухаючись за політичними віяннями на Галичині, тяжіла до радикалізму. Ліве крило відділилось й сформувало товариство «Громада». В газетах знову почались нападки, але тепер не від москофілів, а своїх: «ні “Основа” у “Слові” ні “Ognisko” в “Dziennik-y Polski-m” не потрафили так обкидати грязюкою товариства, як се зробили єго власні члени.»

Пов'язані організації

Бути українцем – пам’ятати про минуле, але і мати зв’язок із сучасністю

Ярослав Окуневський, у своїй короткій замітці “Ritter von Калина”  обмірковує поняття «бути українцем». Він показує, за поведінкою двох українців, перелицьованих галичанів, які по-німецькі хваляться, що «їх предки проливали кров за віру» й «Відень рятували від турків», один поперед одного махають шаблями й закликають одягатись по-козацьки, стоять лише пусті балачки. Якщо лише озиратись назад й жити пам’яттю про славетне минуле, при цьому ігнорувати реалії, в яких живе народ, можна втратити зв’язок з сучасністю, й як наслідок – свою ідентичність та державу. Як підсумував сам автор: «Німецьким своїм дітям будуть они розказувати про подвиги своїх руских шляхетних предків…».

Шахова партія у домівці товариства при Терезієнгассе, 1923

Пов'язані персони

За справедливістю до найяснішого

«На послуханє» Богдана Лепкого містить роздуми про земельну реформу в Австро-Угорській імперії й описи тяжкого становища селянства. Внаслідок реформи, селяни мали отримати право на землю, на якій жили і працювали поколіннями. Проте все залежало від трактування законів на місцях. Зневірені, загнані бідністю й голодом, селяни їхали «до найяснішого цісаря за справедливістю». Тобто зверта до монарха з проханням допомогти у вирішенні спорів. Автор вміло описує залізничний маршрут з Галичини до Відня – потягом через Львів та Моравію (прим. історичний край Чехії).

Цілу дорогу не міг він надивуватись, то велам, що видно було з вікон, то полям на иньшу моду обробленим, як у них, то людям в иньших одежах, як в Рехтині. […] Коло 7 години мрака тая рідла; зразу при самій земли, відтак щораз то висше і висше, аж вкінци підняла ся зовсім і відлонила перед собою велику панораму Відня. […] Перед ним було велике поле, покрите чорним димом. З лиму того виринали високі комини фабрик, то шпилі веж, то чорні туловища великанських будівель. Посеред того моря мраки домів, веж, хрестів і коминів піднімав ся шпиль церкви Стефана, як велит, що стоїть на сторожи міста.

На додачу до загрози втратити сенс життя, свою землю, подорожній потерпає від ошуканства – довірливим, необізнаним, наляканим чоловіком скористався свій же земляк. Підібравши його на вокзалі та пообіцявши «домовитись» за документи, він виманює в нього останні гроші. Порятунок приходить також від земляка, якого він зустрічає на тому ж місті, де безнадії дожидався свого першого покровителя. 

Легше здобути твердиню, ніж серце дівчини

Проблема непорозумінь поколінь та, що важливіше, статей, висвітлена в творі Сильвестра Яричевського «Пан Оверляйтнант». Військовий, який вбачає у військовій муштрі та кар’єрі найбільшу людську доблесть, безнадійно закохується від час «пори балів і концертів у Львові». Проте дівчина мріє не про хлопця в мундирі, а про університет, й обурюється дикістю, що жінок досі туди не приймають. Вона відмовляє військовому, бо не може полюбити офіцера, який пропагує кастовість та не поважає «бідних, страдаючих, котрі в крівавім поті чола працюють на всяких лежнів..» Офіцер, втомлений особистісною кризою та кризою цінностей, замучений власними роздумами про честь, сенс життя, не маючи сил знести «погорду, що так явно висказали малинові уста» накладає на себе руки.

Січова фризієрня, 1923

Засуджений бути покидьком

В нарисі «Туман» Михайла Кордуби не більше 500 слів, проте він піднімає одну з найважливіших суспільно-політичних тем – засудження суспільства за інакшість; нездатність зреалізувати себе, якщо тобі потрібні інші умови, зокрема, для навчання. Переживаючи тяжке дитинство, не маючи належних умов для навчання, мандрівний переплетчик (прим. – людина, яка зшиває книги) змушена скитатись та перебиватись рідкою роботою, яку де-не-де знаходить по громадах. Чи має людина всього лише один шанс, щоб заявити про себе? Стати частинкою суспільства? Чи кожна людина важлива для життя громади? Якщо життя не склалось в дитинстві, чи має людина можливість змінити своє життя в дорослому житті? 

Милосердє?

Інший, ще менший нарис Кордуби, «Милосердя», зображує реальну розмову двох чоловіків в каварні. Відсутність милосердя, доброти, терпимості один до одного, нужди убогих – ось головні проблеми сучасного суспільства. «Всякий дбає лише про своє черево!» Їхню полеміку перериває літня пані, яка заходить в локаль, щоб попросити милостиню. Чоловіки збіймають гвалт й заставляють офіціанта виконати свій обов’язок – викинути жебрачку із закладу. Щоб їм, поважним панам, можна було повернутись до початої теми.

Управа січової “Самопомічі” в 1923

Дух часу

У нарисі «За ідею?» Павло Демцьо висвітлює болючу тему популістів й активістів на зарплаті. Оповідачу боляче спостерігати, як його подруга захоплюється героїзмом котрогось з активістів, якого розхвалюють в газеті. Він же знає його особисто, і що його політичний активізм має свою ціну. Заробивши політичний капітал, вплив й довіру громадян, він почав їх продавати. Якщо одна політична партія не заплатить, то інша точно зацікавиться.

Раз написав він до мене о винагорду за арешт; жадав суми далеко висшої, як звичайно. Думав певно, що партия без него не обійде ся. Я відписав, що гроший тих не пришлю; він у відповідь на се заявив, що виступає з партиї. […] Місяць після сего вступив на службу иньшим богам.

Се розвíдка…

«Розвíдка», як можна зрозуміти з оповідання «Ліллі», це не дослідження якогось питання, а розлучена жінка. Роман Сембратович передав нам образ модерної жінки 19 століття. Жінки, котра все ще має обирати між покликом життя, кар’єрою та сім’єю. Та може обрати перше, й давати собі раду в житті, попри подвійні стандарти, людський осуд, та побутові труднощі. Ця жінка все ще не головна героїня твору, а лише знайома оповідача, яка назавжди залишила слід в його житті. Вона «осамотнена обставинами, спонукана бути замкненою, неприступною, недовірчивою.» Та попри все, вона обирає себе й рухається за своєю мрією. Вона має шанс на щастя.

Література:

• Товариство «Січ» (віденське), Альманах Товариства «Січ» в пам’ять 30-их роковин основаня тов. «Січ», chtyvo.org.ua, 1898.
• Товариство «Січ» (віденське), Над синім дунаєм, diasporiana.org.ua, 1932